Актульні новини Фастова і Фастівського району

А яку зарплату ви хотіли б мати?

Останні січневі дні. Відгуляли українці ­новорічно-різдвяні свята. Хто як відгуляв – хтось із розмахом у Дубаї чи на Мальдівах, а хтось з осторогою , щоб вистачило на хліб до кінця місяця. І що тут зробиш? Життя українцям під ялиночку підготувало різний за роз­міром “пряник”: простому люду – мінімальну зарплату в три тисячі сімсот двадцять три гривні, а от народним депутатам – разову грудневу виплату від дев’яноста до ста тисяч. І не соромляться жодним чином слуги народу такого шаленого розриву у матеріальних статках із тими, кому вони служать! А що? – у них є купа виправдань. Бо головний поштовик країни, приміром, при своєму дітищі, що ледь дихає, отримує зарплатню в шістсот тисяч гривень, а ті, хто править газом, по мільйону щомісяця мають. Розумом не можна осилити таку математику: це виходить, отой газовик живе краще від простого ­роботяги з його мінімалкою у двісті шістде­сят вісім разів! І де ще знайти таку країну?

Власне, читач уже зрозумів, що на нинішньому п’ятачку мова йтиме про зарплату. Бо ж без неї, якщо ти не хабарник або коруп­ціонер, ніяк! Власне, і заробітна плата далеко не завжди є гарантією безбідного життя. ­Хочете, приміром, купити власне житло. ­Хороше бажання, на жаль, залишається нездійсненною мрією для тисяч українців через низькі зарплати і високі ціни на омріяні квадратні метри. Навіть киянам, у яких середня зарплатня нині становить дев’ять тисяч ­триста сімдесят гривень, щоб купити однокім­натну (!) квартиру, доведеться накопичувати потрібну суму більше семи років, харків’янам – майже дванадцять, а одеситам – більше ­тринадцяти років. А на трикімнатну, виходить, півжиття працювати треба. І не їсти, не пити…

Мало не щодня українці зазнають психоло­гічних стресів від цінових ударів. Здавалося б, чи так вже й повинна непокоїти пересічну людину, яка не має власного авто, ціна на бензин? Підскочила вона днями до тридцяти гривень за літр ходового А-95, ну й грець із нею! Аж ні, економісти відразу підрахували: паливна складова в ціні різних товарів складає від п’яти до п’ятдесяти відсотків. Тож слід очікувати не лише підвищення вартості проїзду у транспорті, але й цін на товари повсякденного попиту. Але ж куди далі підвищуватися отим цінам, якщо вони й так є найвищими в Європі відносно до наших зарплат. Українська сім’я нині витрачає на харчування п’ятдесят сім відсотків місячного доходу, а середньоєвропейська – лише чотирнадцять-вісімнадцять.

Тут, звичайно, можна вкотре “добрим ­словом” згадати міністра соцполітики Реву, мовляв, їмо забагато. Та краще вдатися до ­аналітики, яка логічно приведе до висновку: не встигають наші зарплати за нашими цінами. Інфляція, будь вона неладна, з’їдає добрі наміри влади щодо підвищення стандартів нашого життя. Самі судіть: за минулий рік ­середня зарплата в Україні зросла начебто й на чималу суму – на тисячу чотири гривні. Але ж на неї (а у грудні вона становила майже сім із половиною тисяч гривень) можна купити менше, ніж позаторік: на сто буханок хліба, на двадцять один кілограм свинини і на триста двадцять яєць.

Хоча є один позитив у низьких заробітних платах: менше отримуєш – більшу субсидію на житлово-комунальні послуги дадуть. Але від­разу вибачимося за банальність такого ви­сновку. Неправильно це, щоб більше сімдесяти від­сотків сімей у державі отримували субсидію. З одного боку, такого немає у жодній країні світу, а з іншого – й самому відчувати себе злидарем, якому допомагає держава, ніяково.

Невеликий відступ. Шанувальники кла­сики, звичайно ж, пам’ятають колоритного ­героя романів Ільфа і Петрова Остапа Бендера. Так от, одного разу Бендер запитав у Балаганова:

– Скажіть, Шуро, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя?

Балаганов довго думав, несміливо посміхаючись, і нарешті оголосив, що для ­повного щастя йому потрібно шість тисяч ­чотириста рублів і що з цією сумою йому буде на світі добре.

До чого, скажете, тут класика? А щоб ­отримати відповідь на запитання, скільки ­фастівчанам потрібно грошей, щоб відчувати себе людиною. (Зізнаюся, що днями, ді­знавшись про ціну білету на концерт світової оперної діви Кабальє в київській “Україні”, ­особисто я відчула свою “низькосортність”.)

Отже, вийшовши цього понеділка на ­фастівський п’ятачок, ми запитали у переважно молодого віку працюючих земляків, яку зарплату вони б хотіли мати.

Нам відповіли:

p1-5-18Ігор, продавець-консультант, працює в Києві:

– Зараз я живу в Києві. І зрозуміло, що столиця потребує значно більших витрат, аніж Фастів. Щоб винаймати кімнату або квар­тиру (навіть не самому, а, приміром, удвох із кимось), мати можливість пристойно одягатися, ходити на якісь культурно-розважальні заходи і хоча б потроху заощаджувати на відпустку, потрібно, на мою думку, не менше десяти-одинадцяти тисяч. Виїжджати на постійне проживання або й навіть на роботу за кордон не збираюся.

Альона, працює в медичній сфері в Києві:

p2-5-18– Вважаю, що сьогодні, по-перше, щоб оплатити комунальні послуги, по-друге, мати гроші на транспортні витрати, по-третє, щось же і їсти треба, по-четверте, не дай Боже, потрапити до лікарні (важко зітхає), де ціни рвуться у космос, то на все це необхідно заробляти хоча б сім тисяч гривень. А якщо маєш дітей, а у мене – дві доньки, то треба бути готовим ще й до серйозних витрат, щоб не тільки постійно підтримувати у нормальному стані їхнє здоров’я, але й одягати їх… Ось і доводиться їздити на роботу до Києва, бо тут, у Фастові, ще спробуй знайти зарплату у п’ять тисяч гривень. Зважте й на те, що шукаючи роботу в Києві, я зупинилася на варіанті з меншими транспорт­ними витратами – працюю за графіком: доба-три, а то на мої доходи було б нереально прожити. З України нікуди не поїду, навіть якщо й мало платять. Тут я народилася, тут і повинна жити.

Ярослава з до-нь­кою Аурікою, працює в приватній фірмі “Центр дитячої творчості” в Ки­єві:p3-5-18

– Насамперед, відверто скажу, якби я мала можливість отримувати таку зарплату, яку отримую в Києві, я б працю­вала у Фастові. А вивільнений від дороги час залюбки віддавала б своїй доньці. Як освітянин, я чудово розумію, що значить для неї спілкування з мамою. Відповідаючи ж на ваше запитання щодо зар­плати, скажу, що хотіла б отримувати не менше шести тисяч. (І тут зовсім несподівано для нас всіх другокласниця Ауріка втручається у розмову: “Мамо, ти що? Треба тисяч зо двадцять!”. Й то правда – нове покоління краще відчуває нове життя навколо нас…). Закордон як варіант для подальшого життя взагалі не розглядаю. Не факт, що там буде добре. Вважаю, що треба залишатися в Україні і намагатися зробити її кращою.

Дмитро, працює у харчовій промисловості в Києві:

p4-5-18– Зарплати в Києві суттєво відрізняються від фастівських, і це є основною причиною того, що місцем роботи багато людей обирають саме столицю. Отримую мінімальну заробітну плату, а хотів би мати від двадцяти тисяч гривень, щоб почувати себе нормально у нинішньому житті. Маю незакінчену вищу освіту, за фахом – бухгалтер-фінансист, але реалії життя вивели мене в колію харчової, точніше – кондитерської промисловості, в якій маю наміри вдосконалювати свої навики і вміння. За кордон їхати не збираюся – роботи й удома вистачає.

PS. По-перше, хочемо уточнити, що факт того, що всі опитані нами працюють у Києві, не є упередженням. Ми дуже хотіли того дня знайти серед перехожих на Соборній хоча б одного працюючого у Фастові, але не змогли. Мабуть, всі, хто працює, були у той час на своїх робочих місцях. По-друге, йдучи на “п’ятачок”, ми довго шукали (бо й самі того не знали) експертні розрахунки: а яку ж насправді треба мати зарплату нашим співвітчизникам нехай не для повного щастя, а щоб оплатити основні потреби (газ, світло, вода, харчування, одяг, транспорт, освіта, медицина тощо). Виявилося, сума повинна складати близько 438 євро (15330 гривень) на місяць. Тож наші земляки досить скромно оцінюють рівень своїх потреб…

Із фастівчанами спілкувалися Зоя ЗІНОВ’ЄВА і Мар’яна РИБИТВА (фото)