Актульні новини Фастова і Фастівського району

На вшанування пам’яті колеги

Відзначаючи День журналіста у своєму колективі, ми завжди згадуємо ­добрим словом тих, хто свого часу робив “Перемогу”, а зараз уже не з нами.

Багатьох ми пам’ятаємо, адже мали честь працювати разом або хоча б час від часу зустрічатися. А про багатьох лише знаємо. Бо вони писали до газети ще тоді, коли “Перемога” була не “Перемогою”, а “Більшовицькою будовою”. Серед одних із перших журналістів газети – Петро Онищенко, вірний патрі­от України, багаторічний в’язень сталінських таборів Далекого Сходу, де втратив своє здоров’я, перебуваючи в нелюдських умовах на золотокопальнях і лісоповалах. 19 травня минуло 40 років, як він відійшов у вічність…

До Другої світової війни Петро Онищенко працював журналістом у фастівській газеті “Більшовицька будова” (тепер “Перемога”), а потім – у газетах Житомира й Тернополя. Війна застала його у Фастові, під час від­пустки. Радянські й партійні керівники міста і району поспішно втекли, а німці, зайнявши Фастів, почали встановлювати свої порядки і організації. У протистояння з чужинцями стали вольові, яскраві талановиті особистості, щирі патріоти нашого краю: П.Буйко, В.Косовський, А Кравець-Кравченко, О.Косовська, І.Петрашенко, І.Лановий, Є.Чередніченко, М.Гайдук і багато інших.

Серед них був і двадцятишестирічний Петро Онищенко, який під впливом похідних груп Організації українських націоналістів створив і керував районним осередком ОУН, який брав участь у формуванні місцевих органів влади, через них захищав молодь від насильницького вивезення до Німеччини, організовував провіант воїнам УПА, підтримував моральний дух населення і віру у визволення та незалежність України. Саме цього не пробачила йому, як і тисячам українських патріотів, радянська влада, запроторивши на каторгу на п’ятнадцять років. Радянська система прагнула нещадно стерти з пам’яті події визвольного руху та його учасників. Життя Петра Онищенка, його жертовне служіння Батьківщині, укра­їнському народу є прикладом для наслідування молодому поколінню. Фастів увічнив пам’ять про нього, назвавши вулицю і провулок, де він проживав, його прізвищем, у краєзнавчому музеї знаходиться його погруддя, відтворене скульптором Анатолієм Древецьким.

Виходець із великоснітинської бідної селянської родини, Петро Онищенко мав не лише організаторські, а й неабиякі літературні здібності. В останні роки заслання він написав кілька творів, в яких відображено глибоке психоемоційне переживання невільника, подальше життя якого за комуністичної влади не передбачало змін, хоча дух живе, бореться, шукає підтримки й розради…

Пропонуємо читачам новелу “Самотність”, написану в поселенні Палатка Магаданської області у 1952 році – в часи, коли навіть пер­спективи на повернення в Україну не було…

 

САМОТНІСТЬ

Сьогодні 16 грудня 1952 року – мій день народження. 38 минуло. Наближається 39, а там 40, а там, а там…

Як страшно подумати про старість! Чому так дивно створено ­чоловіка? Чому такою впертою тривалою працею досягнуті якісь його неймовірні успіхи, що зачудовують, для нього зрештою стають ­нічого не вартими? Усе пожирає смерть.

Як загадково створено життя! Що штовхає чоловіка на відчайдушні подвиги, чому він сам добровільно бере на плечі тяжкий хрест, несе все життя тернистим шляхом, терпить горе, злидні, поневіряння? Проте ж мучиться, а йде. Що його на це спонукає? В ім’я чого це? Задля чого він сіє землю, будує міста, машини, створює науку? ­Добивається слави, успіхів, визнання?

Заради честолюбства? А що таке честолюбство? Відкіля таке ­почуття? Заради життя?! А що таке життя?

…За пляшку коньяку купив у двох п’яниць симпатії і прихильність до себе. Пили-поздоровляли, руку тисли. Один навіть цілуватися ліз. Складно сказати, щоб їхні почуття виходили із серця, скоріш від нетерпіння випити.

Коли розійшлися, з високого чорного неба сипало сніжком, а з ­далеких сопок дув свіжий вітер. Він рвучко обвівав моє обличчя і, щоб розігнати тяжку глибоку задуму, зривав із заметів сніг і при­горщами кидав мені в обличчя. Хвилі вітру котилися одна за одною, переплутувалися десь у голих гілках дерев і виводили якусь мелодію, що допікала до живого. Пісню, що не має слів і голосу, не має мотиву, а так якесь тужливе скигління глибин душі.

Я зупинявся й слухав. Скімливо гуділи на вітрі голі віти дерев, жалібно й тужливо відбивався стогін дикої стихії в серці, сиротливо плакала душа. Вітер шугав, куріло снігом у повітрі, а я стояв і слухав цю нікому не відому пісню. Її співає вітер і моя душа. Я виразно чую її зболений спів:

– А ти одинокий, а ти одинокий…

І щоб переконати мене в цьому, поглибити цю впевненість, вітер ще дужче дув, хуртовиною кружляли в повітрі сніжинки, а голі промерзлі гілки брали все вищі та жалібніші ноти. А я остовпіло стояв серед цього білого марева і, щоб заглушити крик наболілої душі, ­зупинити те, що розпеченим каменем у грудях тяжіло, здіймав руки до неба, і з глибини серця линули слова:

О Боже, зглянься!

Молюсь я щиро Богу нині Без сил в тяжкій журбі німій:

У ганьбі рабства на чужині

Не дай зітліть душі моїй!

Возвись і розбуди і серце, й розум,

Лякливість рабську побори,

Не сковуй мудрості морозом,

З неправдою людською не мири.

Не дай знікчемніти в неволі,

Пошли життя мені трудне,

Але з безрадості тужної

І з рабства вирятуй мене.

А вітер ураганом шмагав мене, обпікав, але не морозив і не ­глушив того журного настрою, що полонив усього мене:

– А ти одинокий, а ти одинокий…

Коли холодні батоги вітру привели мене до тями, щоб трохи зігрітися й розрадити себе, я пішов вулицею. Ішов навмання, без певної мети й наміру, так, аби йти. В їдальню зайшов не щоб поїсти чи попити, а з надією забути все на світі. Але крізь стукіт у голові алкоголю, крізь хлюпіт рідини й дзвін склянок я все чую, як тяжко й жалібно стогне вітер, як плаче моя душа:

– А ти одинокий, а ти одинокий…

Виходжу. Біля кінотеатру обідрані чи гарно вбрані люди в натовпі радіють, сміються, очі зірками блищать, голоси бринять, як струни. І моє серце пройнялося загальним піднесенням, жилами пробіг струм радості, очі блиснули сяйно, та це було одну хвилину, одну мить. Я роззирнувся: кругом було холодно й самотньо, а глибокий щемливий голос вів:

– А ти одинокий, а ти одинокий…

Я йшов додому й плакав, плакали очі, плакало серце, плакала від самоти душа. Три струмки бігли в безоднє море людського горя. Чому я не маю щастя? Чому я в цьому світі самотній? Адже моє добре серце відкрите для всякого чужого горя й нещастя. Чому моє горе, моє нещастя, моя самотність ніде не мають розуміння, чому для мене всі шляхи закриті? Вкажи, вітре, дай відповідь мені, серце, проспівай, душе! Заспівай щось радісне, розрадь.

Але я чую, як з глибини душі вилинає все той же безнадійний мотив:

– А ти одинокий, навік одинокий…

1952 р., поселення Палатка

Вперше надруковано в “Слові просвіти” №3 за 2015 р. за передмови Михайла Слабошпицького