Актульні новини Фастова і Фастівського району

Найважливіше для малюка – любляча мама

А бути люблячими й турботливими мамами вміють не всі. Декого треба цьому навчити… Вчитися є де!

 

Захистити дитину від сирітства (і часто – ще до її народження), навчити жінку бути мамою (попри те, що вона не знає, як це, адже у своєму дитинстві не відчула, яке воно, материнське тепло і ласка) покликаний Київський обласний соціальний центр “Мати і дитина разом”. Відкритий у Фастові дванадцять років тому, він змінив долі близько трьохста вихованок дитячих будинків і знедолених жінок, які в силу життєвих обставин залишилися сам на сам з немовлям на руках.

У переважній більшості зовсім юні мамочки і під час, і після півторарічного ­перебування у Центрі отримують не лише дах над головою, а й безцінний життєвий досвід. Та головне – вони стають турботливими і люблячими МАМАМИ.

Як живеться молодим мамочкам та їхнім дітям після реабілітації і чи зав­жди результат виправдовує сили і старання, які колектив соціального закладу вкладає у своїх вихованок, в інтерв’ю “Перемозі” розповіла директор Київського­ обласного соціального центру “Мати і дитина разом” Надія Данилюк.

– Завданням нашого закладу є запобігання ­раннього сирітства і передання новонароджених дітей під опіку держави. Молоді матері, які народили дитину і з тих чи інших причин не можуть виховувати її, потрапляють до нас. Причини бувають різні, але здебільшого це вихованки інтернатних закладів. Це ті дівчата, які без досвіду в сім’ї, без відчуття на собі материнської ласки, без родинної підтримки і домівки не можуть утримувати свою новонароджену дитину. Саме для немовлят від народження до вісімнадцяти місяців, а також для жінок на третьому триместрі вагітності і ­працює наш Центр.

– Можна сказати, що колектив закладу ­допомагає мамам ставати мамами, чи все ж таки в пріоритеті залишається захист дітей від відмов матерів?

– Я не відокремлюю ці наші завдання одне від одного. Ми зараз дивимося ширше: ми працюємо на сім’ю, навіть якщо це лише мама і дитина. Вісімдесят відсотків тих мам, які перебувають під опікою Центру, свого часу залишилися без бать­ківського піклування. Результат цього ми бачимо вже на їхніх прикладах. Тому наша робота багатогранна, спрямована на те, щоб і молоді жінки відчули, що материнство – це щастя, і їхні дітки зростали у ласці й турботі.

– Як потрапляють жінки до Центру? Для ­цього потрібні якісь особливі умови чи будь-хто може звернутися до вас із проханням ­взяти на реабілітацію жінку, яка переживає складні часи?

– Клопотання подає міський або районний центр соціальних служб, за підписом голови адміні­страції. Потім відповідно за цим клопотанням до нашого закладу жінок направляє Служба у справах сім’ї та дітей Київської обласної державної ­адміністрації. А взагалі звернутися може будь-яка людина: чи то сусіди, чи небайдужі працівники ­медичних закладів, які знають про те, що жінці скоро народжувати, а жити їй ніде.

– Буває так, що направлень більше, ніж може прийняти центр «Мати і дитина разом»?

– Наш заклад розрахований на п’ятнадцять ­мамочок із дітьми. Місць у ньому бракувало лише тоді, коли в області з’явилося багато переселенців зі східних регіонів країни. На сьогоднішній день у нас перебуває дванадцять жінок, одна з яких уже незабаром розпочне самостійне життя.

– За дванадцять років існування закладу, який Ви зараз очолюєте, через Центр пройшли десятки жінок, кожна з яких – зі свою життєвою історією та долею. Можливо, є серед них такі, які вразили Вас якось по-особ­ливому і залишили слід у Вашій пам’яті?

– Із перших днів існування Цен­тру я прийшла сюди працювати психологом. Тоді мені здавалося, що не буває таких проблем, яких не можна було б подолати. Я думала, що вкладаючи душу і всі свої знання в справу, яку робиш, обов’язково досягнеш бажаного результату. Тепер можу впевнено сказати, що не завжди так буває. Іноді, хоч би скільки зусиль ми не докладали, нам не вдається привити мамі материнські почуття. Але, на щастя таких випадків не дуже багато, набагато більше позитивних результатів. Не можу передати словами ту радість, коли до мене телефонує жінка, яка свого часу потрапила до Центру ще вагітною, і з гордістю розповідає, що її дитина вже йде до першого класу. Я постійно дізнаюся про те, що якась із наших дівчат вийшла заміж, якась народила вже другу дитину, якась досягла успіхів у роботі. Все це мене дуже тішить і надихає, особливо тоді, коли на власні очі пересвідчуюсь у тому, що у вихованок нашого Центру все добре.

– Тобто Ви не лише цікавитеся їхнім подальшим життям, а і їздите до них у гості?

– Якщо запрошують – так. Тижнів три тому я відвідала мамочок, які є сиротами і у яких не було нічого, коли вони потрапили до нас. Одна з них після закінчення училища працювала на фермі і там жила. Уявіть собі дівчину, яка сама-самісінька залишилася у світі і яка готувалася стати мамою, не маючи навіть власного кутка. Протягом того часу, коли вона перебувала зі своєю дитинкою у нас, ми шукали благодійника, який би допоміг придбати їй житло. І такий добрий чоловік знайшовся. Він – священик із Києва, який купив цій і ще одній дівчині по будинку в Чернігівській області. Коли ми давали молодій мамі ключі від власної омріяної оселі, вона від щастя просто зомліла. Відтоді минуло п’ять років, і коли я побачила, що ці молоді жінки, попри сумніви багатьох, стали справжніми господинями, у яких і в домі порядок, і в сараї ціле господарство, ще раз переконалася, що наша робота і старання всього колективу Центру не були марними.

– Надіє Миколаївно, із Ваших слів я зрозуміла, що у Центрі переймаються долями мам і діточок не лише під час їхнього перебування у цьому закладі, Ви ще й думаєте про їхнє майбутнє?

– Уявіть собі: минуло вісімнадцять місяців, після яких ми повинні відпустити молоду сім’ю – маму і маленьку дитину – жити власним життям, де (у бага­тьох випадках) у них немає нічого і нікого. Хіба ми можемо це допустити? А тому протягом тих місяців, доки жінка зі своїм немовлям перебуває в Центрі, ми підшукуємо їй житло, звертаємося до сільських і селищних рад, спонсорів і просто небайдужих людей з проханням допомогти їй влаштуватися у житті. Нам ідуть назустріч, і я переконуюсь, що є багато безкорисних людей, які готові віддавати, не вимагаючи натомість нічого. Я дякую долі, яка зводить мене з такими добрими людьми. Їхня підтримка і мене на цій посаді, і тих мамочок з дітьми, яким ­долею судилося нелегке життя, неоціненна.

– Важливість такого обласного центру, після всього почутого від Вас, я не ставлю під сумнів. Але ж Ви сказали, що трапля­ються такі випадки, коли не вдається навчити маму бути мамою?

– На жаль… Буває таке, що ми можемо ­навчити жінку прати, готувати, доглядати за ­дитиною, але материнський інстинкт роз­будити не вдається.

Знаю, що часто в таких ситуаціях дитину врешті-решт вилучають і вона виховується в дитячому будинку. Та все одно ті дні, ті місяці, які вони пробули у Центрі, для мами і немовляти не пройшли даремно, адже тут вони відчули турботу і були щасливими. Знаєте, я ніколи не скажу, що наша робота колись була марною. Під час нашої розмови мені пригадалася ще одна історія, яка, після багатьох років безнадійної боротьби за існування сім’ї, все ж таки закінчилася хепіендом. До нас ­потрапила жінка, яка дуже тривалий час пиячила, мала складне захворювання, вже ­народила дев’ятьох дітей і носила під серцем десяту. Навіть батьки, які були абсолютно нормальними й успішними, втратили надію її змінити. Та після її перебування у нас до неї прийшло усвідомлення того, що можна жити по-іншому. Відтоді вона налагодила стосунки і з батьками, і зі старшими дітьми, яких колись покинула. З часом життя все розставляє по своїх місцях, і я вкотре переконалась у тому, що для деяких жінок перебування у Центрі стає рятівним кругом у житті.

– Центр “Мати і дитина разом” приваблює не лише тим, що тут затишно, гарно і є всі умови для перебування мамочок із дітьми. Колектив закладу створив справді родинну атмосферу і кожен працівник Центру вкладає душу в справу збереження сімей. Для того, щоб навчити жінок бути мамами, потрібен і час, і сили, і терпіння, і мудрість. Очолюваний Вами колектив і справді особливий?

– Скажу так: випадкових людей тут немає, а якщо такі й приходили до нас на роботу, то швидко йшли. Кожен працівник у нас на вагу золота. Нас не так багато: соціальний педагог, вчитель-реабілітолог, медична сестра, психолог, завгосп і чотири адміністратори, які ­цілодобово перебувають з дівчатами. Вони заміняють їм мам, сестер, рідних, створюють домашню атмосферу, вчать жити родиною. Саме від них дівчата дізнаються про традиції при­готування святкових страв, вони разом печуть паски, готують кутю, фарбують крашанки…

– Тобто свята у Центрі відзначаються і до них ретельно всі готуються?

– Саме так. Окрім державних і церковних, ми святкуємо родини, хрестини, дні народження. А наприкінці червня мають відбутися два весілля. Звісно, пишного святкування не буде, але я хочу, щоб мої дівчата були у весільних сукнях. Користуючись нагодою, хочу через газету звернутися до фастівчанок із незвичним ­проханням. Можливо, у когось із вас у шафі висить весільне вбрання і воно вам не потрібне. Віддайте його нам, щоб ми мали змогу видавати наших наречених заміж як годиться. Так само ми будемо вдячні всім, хто допоможе нашим сім’ям одягом, взуттям, речами повсякденного побуту. Для них будь-яка підтримка дуже ­важлива. Контактний телефон: 096-435-29-13.

– 1 червня відзначається День захисту дітей. Від чого чи від кого, на Вашу думку, суспільство повинне захищати дітей і що потрібно для того, щоб наші маленькі ­українці були щасливими?

– Я взагалі це свято назвала б Днем щасливих дітей. Найстрашніше, коли дитину потрібно захищати від її ж батьків. Хочеться, щоб хлопчики і дівчатка почувалися в такій безпеці, як метелик в коконі, огорнуті любов’ю і турботою мами й тата. Я мрію про те, щоб на землі не було голодних дітей і щоб тих, кого потрібно захищати, ставало менше.

Розмову вела Олена ОЛІЙНИК