Актульні новини Фастова і Фастівського району

Ранкова зустріч як дверцята у світ цікавого

Вже не є новиною, що першокласники, які переступлять поріг школи 1 вересня 2018 року, вчитимуться за зміненими освітніми підходами. А в нашому місті є клас і школа, в якій першачки вже весь минулий навчальний рік вчилися за новими стандартами. Пригадаймо, у листопаді минулого року “Перемога” на своїх сторінках розповіла про реалізацію пілотного проекту, який здійснювався лише у ста школах України. Не написати про це ми просто не могли, бо об’єктом регіонального інноваційного проекту стала одна із ста в країні і єдина в місті Фастівська міська школа №11 – та, що на Снігурівці.

Добре пам’ятаю, як восени, коли я вперше при­йшла до класу першокласників-шестирічок, намагалася знайти відповідь на запитання: у чому ж головна суть експериментального проекту, який було довірено здійснювати вчителю початкових класів Ірині Орленко. Пам’ятаю й коментар директора школи Вікторії Котляр, яка сказала, що мета цього експерименту висока: в оновленій освітній школі дітей повинні навчити не зазубрювати матеріал, а здобувати компетентності – вміння застосувати знання в повсякденному житті. Вона переконана, що зміни в освіті потрібні, але зміни розумні і виважені, щоб не зруйнувати те, що вже зроблено. Змінюються діти, і тому потрібен інший підхід до них, до школи, до освітньої системи в цілому. Вікторія Олегівна акцентувала, що проект нестандартної початкової освіти ґрунтується на принципах презумпції талановитості дитини, цінності дитинства, радості пізнання, розвитку особистості, здоров’я та безпеки дітей.

Наприкінці травня, за два дні до кінця нав­чального року, я знову прийшла до снігурівських першачків. Адже цікаво, а чого вони навчилися за рік, та ще й в умовах експерименту? Потрапила не на урок, а на традиційну ранкову зустріч, із якої протягом усього року починався кожен ­навчальний день. Наскільки таке ранкове спіл­кування важливе і для вчителя, і для дітей, Ірина Орленко розповість у своїй збірці “Ранкова зустріч з першокласниками”, над якою зараз ­працює і яка, безумовно, буде потрібною для ­вчителів початкових класів.

Сказати, що діти за рік якось аж дуже виросли, було б нещирим. Ну трохи підросли, але ж вони – ще зовсім діти: безпосередні, допитливі, переповнені енергією і готові бігати, стрибати чи не кожну мить. Робочий день у Ірини Іванівни з своїми школяриками тому й починається з ранкової зустрічі, під час якої вона зрозуміє, відчує, з яким настроєм вони прийшли до школи, налаштує їх на хороший ритм, зацікавить їх і націлить на сприйняття того, про що вони дізнаються цього дня.

Отже, чим більше я спостерігаю за тим, що відбувається в класі, тим міцнішим стає переконання, що методика спілкування з дітьми є більш дитсадівська, аніж шкільна. Вчителька до дітей звертається пестливо: “Васильчику, Ванічко, Захарчику, Марійко, Олечко”. Просить їх стати у ­велике коло і привітати один одного. Відразу попереджаю, що цього словами не передаси – це треба бачити. Хлопчики ну зовсім по-чоловічому солідно ручкаються, а дівчатка відчайдушно почали “обнімашки”, ніби не бачилися з тиждень. ­Атмосфера радості від зустрічі з друзями зберігається і під час розповідей, а хто з них бачив щось цікаве дорогою до школи. І тут вже кожен хоче поді­литися вранішніми враженнями: Сергійко побачив невідому йому пташку, яка “порх!” з під ніг – і полетіла. Оля передала своє захоплення тим, як швидко розпускаються квіти: позавчора це була брунька, вчора – бутон, а сьогодні вранці – пишна квітка. Були й такі, що так поспішали до школи, що нічого навколо себе вони й не побачили.

Можливо, хтось із дорослих скаже, ну й що вже тут такого: кожного ранку питати дітей, а що ти бачив, а що ти чув? А не скажіть! Тут головне – навчити дитину поділитися радіс­тю від побаченого з іншими, бо слова у пісеньці, яку діти залюбки співають: “Ми з тобою – одна сім’я: він, вона, ти і я”, для них – не просто слова, а їхня маленька істина, з якою вони починають жити у колективі. А колектив чималенький – двадцять один першокласник. У класі вчаться діти не тільки зі Снігурівки, є з центру міста, є із Журавлівки, є навіть із Малої Снітинки. Є й такі, які перейшли протягом навчального року до експериментального класу.

Але ж не забуваймо про мету нашої зустрічі із першокласниками снігурівської школи: які знання вони отримали за результатами навчального року, чим особливим відрізняються від першачків інших шкіл? Під час першої нашої зустрічі вчитель-першопроходець в освітній реформі Ірина ­Орленко розповідала мені про метод інтегрованого навчання (це коли математика заходить у природознавство або співи): “Цей освітній експеримент потрібен насамперед для того, щоб ми випро­бували нову навчальну програму, адаптували дітей до неї, щоб ті вчителі, які йтимуть за нами, вступаючи в епоху нової освітньої реформи, вже знали, чого вдалося досягти і чого ні, що цікаво було дітям або ж яким шляхом не треба йти”.

Але ж як оцінити здобуте за рік дітьми, якщо оцінки “Молодець”, “Чу­дово”, “Перевірено” (це письмові, а словесні: “Ти – розумничка! У тебе гарно вийшло!”), якими відзначала за новими стандартами навчальні успіхи своїх вихованців Ірина Іванівна, про себе мало що говорять. За дозволом вчителя я вступила в права опитувача. “А чого ви, діти, – запитую, – навчилися за цей рік?”. Вільно і розкуто, абсолютно не соромлячись незнайомої людини, кожен школярик хотів ви­словитися. А навчилися й справді багато чому: читати, писати, рахувати, дружити, малювати, співати, склеювати, вирізати, знайшли багато ­нових друзів… Але ж ловлю себе на думці, що, певно ж, й в інших школах вчителі навчили своїх учнів тому ж.

І тут настав момент істини. Кожна ранкова зустріч з учнями у Ірини Орленко тематична. Це нелегко – кожного дня знаходити нову і нову тему для розмови з дітьми, але вона намагалася шукати і знаходила предмет обговорення в класі. Знання знаннями, а ви навчіть своїх учнів ­використовувати їх у житті, – такого вимагають нові освітні стандарти від вчителя. Навчіть дитину мислити, навчіть орієнтуватись у житті, відокремлювати зло від добра, бути готовим до випробувань долі і ще ой як багато сучасна ­школа має чого навчити своїх учнів!

А поки що маленький іспит маленьким громадянам України. “Уявіть, що кожен із вас – Президент України, – говорить Ірина Іванівна. – Хто б що із вас зробив для нашої країни?”. Після короткого тріумфального “Ура! Я – Президент!” діти ­посерйознішали. Маленька Олечка твердо за­явила: “Я б взяла і відмінила усі дороги, бо вони погані!”. Вибачимо їй категоричність у терміні “відмінила”, головне – правильне і глибоке розуміння державної проблеми. Карина б стала на сторожі природи: щоб не знищували її, щоб не ображали тварин і не смітили на вулицях. Єгор би всім утеплив хати, щоб люди взимку в них не мерзли. А Максим свої президентські можливості спрямував би на будівництво аж дев’яти­поверхового власного будинку (ну що ж, діти бачать усе!). А Ванічка під схвальні вигуки висловив бажання, щоб дискотеки працювали не лише вечорами, але й вночі. Білявенька ­Марійка, піднявши ручку, терпляче очікувала, коли до неї дійде черга висловитися. А коли ­заговорила, у класі враз стало тихо. Дівчинка сказала: “Якби я була Президентом, я б зробила все, щоб в Україні не було війни”. Так своїм ­зловіщим подихом зненацька у затишному класі фастівської школи про себе нагадала дітям війна. Виявилося, що Марійка з Макіївки, що на Донеччині (про переселенські перипетії багатодітної Марійчиної родини розповідалося у попередньому номері “Перемоги”).

Пам’ятається, свій матеріал у листопаді я закінчувала приблизно такими словами: “Чи стане для цих першачків школа осередком любові і комфорту? Чи світитимуться у них очі від сприйняття нових знань, як того так хоче їхня вчителька Ірина Іванівна?”. Після побаченого і почутого на ранковій зустрічі можу сказати, якщо отакі “президентські” плани у наших маленьких земляків, яким нині всього лише по сім рочків (а одному – навіть шість), то вони на правильному шляху свого пізнавального і виховного розвитку. А ще – вони у надійних руках розумного, творчого, наполегливого педагога Ірини Орленко, яка живе тим, щоб її учні (а вони вже стали другокласниками) виросли людьми з великою доброю і порядною душею. Вона дуже хоче, щоб діти мали таке ж щире спілкування зі своїми батьками, яке вони мають зі своїм вчителем і своїми друзями, бо, на її переконання, завжди так було: тільки разом школа і сім’я ­можуть дати дитині гармонійний розвиток.

Зоя ЗІНОВ’ЄВА