Актульні новини Фастова і Фастівського району

У добрій родині і в холод тепло

Після сильного потрясіння від розмови із миловидною жіночкою сиджу і не знаю, з чого почати розповідь про неї, її сім’ю, війну на ­Донбасі…

Це при тому, що ініціатором зустрічі була не вона, а я.

Наприкінці травня, наступного дня після того, як Україна вкотре здригнулася від ­чергової втрати (під Горлівкою мінометним осколком убило п’ятнадцятирічну випуск­ницю дев’ятого класу), я прийшла до дітей з першого класу одинадцятої школи, що на Снігурівці. Під час ранкової зустрічі вчителька запитала: а що б кожен із першачків зробив нині, якби став Президентом? І маленька ­білявочка Марійка, не вагаючись жодної миті, відповіла: “Зробила б мир в Україні!” Не знаю, що примусило мене відразу після уроку ­повернутися до відповіді цього дівчати. ­Ви­явилося, що Марійка Косовенко із бага­тодітної переселенської сім’ї, яка переїхала до Фастова із Макіївки, що на Донеччині.

Скажу відверто, що раніше декілька разів зверталася до людей, які приїхали під час війни з Донбасу, з проханням розповісти про своє життя, але кожного разу отримувала відмову. Більшість із жінок, добряче, по-донбаському, гострим словом “відбривали” мене, ­даючи зрозуміти, що не хочуть спілкуватися. Мовляв, а про що зі мною говорити? Одна з них, з образою в очах, так і сказала: “А напишіть про те, що у вас часто проходять свята, а на обличчях людей – радість, і про те, що у вас у магазинах усе є, і взагалі, про те, що це – зовсім інший світ”. І кожного разу після таких розмов я відчувала присмак винуватості перед жінками, іноді дуже молодими, які вже зазнали стільки горя.

Світлана, мама Марійки, яку вона звично називає Машею, майже відразу погодилася на розмову і публікацію про її сім’ю в “Перемозі”. Колишній музичний працівник, вона і голос має ніжний та мелодійний. І зовсім із цим голосом якось не “в’яжуться” жахи пережитого за чотири роки. А уявити собі, що пережили люди, яким держава надала статус переселенців, важко. Сьогодні в Україні в пошуках нового даху над головою більше півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб. У Фастові із таким статусом – шістсот двоє, а було більше тисячі. Серед них чотири сім’ї, як от Косовенки, – багатодітні.

– Але ж які ми переселенці? – обурюється Світлана. – Переселенці – це люди, які добровільно обрали собі нове місце проживання. А ми – біженці, яких війна вигнала з дому. До речі, на Донбасі не кажуть: “АТО”. Для нас більш звичне: “війна”, “до війни”.

 “Вояжує” сім’я Косовенків Україною з ­перших переселенських хвиль. “Вояжує” з дітьми, а їх – четверо. Є ще одна донька, але вона залишилася на Донбасі. Старшенька Аня народжувала свого первістка, синочка Владика, під канонаду і дзвін скла у вікнах. Дуже боялися, що відключать світло. А потім її чоловік не ризикнув із місячним немовлям і з дружиною, яка ще набралася сил після ­пологів, вирушати в “нікуди”. До того ж, в Макіївці у нього залишалися старенькі батьки. Сьогодні Роман працює в шахті, отримуючи вісім тисяч рублів (це приблизно чотири тисячі гривень), але його сім’я – у рідній оселі, і він не платить шалені гроші орендатору ­тимчасового житла. І що? Ми можемо засуджувати цю молоду сім’ю за те, що вона залишилася на окупованій території? Не можемо, якщо й захочемо. Бо не були в шкурі цих людей.

– До війни, – тече струмочком Світланин ­голос, – у нас було все налагоджено. Дім, ­робота, спокій у сім’ї. Я працювала музичним керівником у дитсадочку, чоловік Сергій – ­гірничим робітником очисного забою в шахтоуправлінні “Холодна балка”. На життя вистачало. У нас вже було трійко дітей – Аня, Даша й Ілля, коли ми удочерили п’ятирічну Танечку. Так було, що мені постійно вчувалося, що десь плаче дитина, навіть думала, що розум покидає мене. Стала Тетянка нашою – і одразу ­припинилася всіляка містика. А через деякий час народилася Машенька. На жаль, Сергія було травмовано, довелося йому вийти із шахти і працювати на поверхні”.

Запитую, а як сталося, що родина Косовенків стала однією із сотень сімей, яких дороги ­несподіваної війни привели у вересні 2017-го до Фастова?

– Хотілося поближче до брата, а він – у ­Василькові. Теж переселенець, оберігає від війни десятьох дітей – п’ятьох рідних і стільки ж прийомних. Він і допоміг знайти тимчасове житло у Фастові.

Але до Фастова за ці чотири роки було стільки випробувань, що можна трилогію написати. На ДНРівський референдум у травні 2014-го ніхто із Косовенків не ходив. Навіть батько, який родом із Мурманської області. Почали відчувати недобрі погляди знайомих. Ставало все небезпечніше, все чутніше війна заявляла себе з боку Донецького аеропорту, що був недалеко від дому, вже весь світ дізнався про Іловайський котел, а це теж поруч, все більше стали бачити на дорогах довгі потоки людей… Одним словом, прийшов час вибору. А яким він міг бути?

Із неприхованим хвилюванням Світлана Володимирівна знову повертається до чотирирічного минулого:

– Хто б що не казав, а почути і побачити на власні очі, як стріляють “гради” (а це дуже нагадує атаки “катюш” у фільмах нашого дитинства про війну), побачити перших загиблих, а ще – побачити на землі, на якій ти народився і виріс, російських військових, розуміючи, що вони тут не з миром, – дуже непросто. Мені до цього часу здається, що то наснилося або привиділося, як молодий солдат нашої армії, який подумав, що я “не в собі”, повільно-повільно йдучи серед мінометних розривів на території блок-посту, буквально поволік мене у бліндаж, рятуючи від смерті. Треба було рятувати дітей, а з дому аж ніяк не хотілося їхати – все здавалося, що ось-ось увесь цей жах закінчиться. Виїхали у вересні чотирнадцятого. Думали, що тимчасово, а виявилося – на роки.

Я навіть боялася озвучити наступне запитання (знала, що воно найболючіше): як воно багатодітній сім’ї починати життя з “нуля”? Світлана Володимирівна, певно, відчула це і випередила мене, тихо сказавши:

– Найбільш боляче – зачиняти рідні двері, залишати батьківський дім і їхати у невідомість.

Спочатку багатодітній сім’ї дали притулок на Київщині: у пансіонаті в Лютежі Вишгородського району. Притулок – це тільки житло (у кімнатах по дванадцять осіб), та й то лише на місяць, бо пансіонат на зиму закривали. Лютеж запам’ятався холодом і голодом. Із дому виїхали в легкому одязі (думали ж, на якийсь тиждень-другий, поки припиняться обстріли Донецька) і з невеликою сумою грошей, що танули, як лід на сонечку, а картки переселенців не могли ­переоформити, бо Донбас уже було заблоковано.

– Ніколи у житті не забуду, – каже Світлана, – як чоловік виходив у ліс і кричав: “Боже, чим мені годувати дітей?!”.

Вперше сім’ї довелося звернутися до волонтерів. Потім таке буде часто. Саме завдяки волонтерам сім’ї вдалося повернутися на не­окуповану територію Донецької області, бо Сер­гієві треба було переоформлю­вати пенсію. ­Спочатку жили в ­колишньому ди­-тя­чому таборі у Красному Лимані, але ж навколо ліс і тільки ліс, а у Косовенків – на руках троє школярів. Довелося винаймати житло у Слов’янську. Зайшли у порожню квартиру, а через три тижні, пригадує Світлана, у них було все, необхідне для життя, – знесли люди. Ще не знали, що доведеться жити у Слов’янську довгі три роки. Десь півтора року ще вірили, що повернуться додому, але військова і політична ситуація все ­ускладнювалася, і мрії повернутися до Макіївки ставали все більш і більш нереальними. За цей час Світлані Володимирівні й самій довелося попрацювати у християнській волонтерській місії, яка виїздила і в сіру зону, і у місця бойових дій. Не раз потрапляла під обстріли, не раз спілкувалася і з волонтерами, і з росій­ськими найманцями, але про це особливо ­говорити не хоче. Непомітно наша розмова ­переходить в інше русло.

– Переїжджаючи з місця на місце, – розпові­дає жінка, – я ніколи не відчувала жодного тиску через те, що розмовляю російською. Взагалі, вважаю, що мова – це штучно надумана проблема, міцно підігріта “Русским миром”. Я далека від політики, але тоді, у чотирнадцятому, розуміла, що нашій владі треба було будь-якими зусиллями сприяти припиненню лиття інформаційногобруду і неправди російськими ЗМІ на Донбас. То була невиправна помилка!

Жінка розповідає про те, що вони не говорять вдома про війну на Донбасі, вимикають телевізор, коли там вкотре йдеться про людські втрати. Навіщо травмувати ще не дуже великих дітей? Не для того ж їх вивозили із окупованої зони!

Не так багато у житті таких зустрічей і слів, що вириваються із глибини душі. Чим більше ми говоримо, тим більше мені муляє думка: ну кого Світлана Косовенко мені так нестерпно нагадує? І вже вдома осяйнуло: героїню фільму “Одного разу двадцять років потому”, яку зіграла Наталія Гундарєва. Основним її покликанням було бути мамою десяти дітей. Така ж жіночна і вродлива, виважена і душевна, терпляча і відповідальна. Вона живе з Богом у серці. Щоразу після розповіді про нові і нові негаразди їхнього переселенського життя Світлана примовляє: “Це Бог нас врятував. Це Бог відвів мене і мою сім’ю від біди. Це Бог прислав на допомогу добрих людей”. Їй є за кого молитися і вона впевнена, що мамина молитва – найсильніша. Всі діти Світлани і Сергія – теж віруючі. Сьогодні Ілля і Марійка ходять до одинадцятої міської школи, Даша і Тетяна – до п’ятої. І житло, поки вони вчаться, – чи не найголовніше.

– Нещодавно, – розповідає Світлана, – посеред ночі прибігає до мене збуджена Даша: “Мамо, а де ж ми жити будемо? Мені приснилося, що нас із дому виселяють!”. І звідки ­взяла? Ми з чоловіком намагаємося “дорослими” проблемами не навантажувати дітей, бо ті проблеми аж занадто для них важкі. А проблема і справді існує: хазяйка з часом ­планує продавати свій будинок. Купити його ми не в змозі, стати на житлову чергу теж не можемо, бо законодавство поки що у цьому напрямку не на боці переселенців…

На моє останнє запитання щодо подальших планів мама п’ятьох дітей говорить:

– У Фастові нам подобається – люди добрі, шматок хліба, як кажуть, Бог дає, не скаржимося, одним словом. Та поки що назад дороги немає! Я не хочу, щоб мої діти підростали серед ображених і розлючених людей. Я не хочу, щоб мої діти вчилися в школі, де вчитель на уроках говорить не про добро, а про ненависть, де в учнів свідомо поміняли місцями поняття білого і чорного. Як Вам отаке: “Треба захищати ДНР до кінця!”? Від кого? – питає школярик. Як на розумну людину, то відповідь вбивча: “Від України і всього іншого світу”. Якби Ви знали, як без свого кутка жити важко. Ми хочемо жити у своєму домі. Навіть не треба запитувати, якому. Яке наше прізвище? – Косовенко! Ми – українці, і наш дім в Україні.

Зоя ЗІНОВ’ЄВА