Перемога

Switch to desktop Register Login

Завтра може бути пізно

На Фастівщині є чимало вікових дубів. Але якщо й далі залишатимемося до них байдужими, невдовзі говоритимемо не “є”, а “були”

 

Чи знаєте ви, що в Англії є дерево, якому при­значено королівську стипендію і яке має навіть особис­того охоронця і власний інформаційний центр? Це – дуб Мейджора, якому приблизно тисяча років. Там, у Великобританії, ще у 1790 році з’яви­лася перша книга про древні дуби. Вже давно у ­багатьох країнах видаються такі книги, плакати й ­путівники, присвячені віковим і меморіальним деревам, проводяться акції з лікування старих дерев, а охорона найбільш ­відомих фінансується спеці­альним рядком у держбюджеті.

А чи знаєте ви, що на нашій рідній Фастівщині ­також є багато унікальних вікових дерев? Але уваги до них і турботи про них – ніякої…

Вздовж залізничної колії на вокзалі селища Кожанка стоїть дев’ять могутніх старих дубів, біля дороги з Кожанки на Зубарі – ще три, і один такий крислатий старожил височіє на території цукрового заводу. Їхній вік складає від чотирьохсот до п’ятисот років. Це – не здогадка чи припущення. Це – результат визначення їхнього віку за загальноприйнятою методикою. Щоб з’ясувати, скільки дереву років, треба його обхват на висоті 1,3 метра помножити на певний коефіцієнт. Для дубів застосовується коефіцієнт 1. За нашими підрахунками кожанські дуби мають саме такий вік.

Кожанка – стародавнє, козацьке село. Цілком ­ймовірно, що дерева були посаджені місцевими ­козаками. Кого вони бачили – Наливайка, Хме­ль­­­­ни­ць­­­­кого, Палія, Сагайдачного? Які події відбувалося під їхніми широкими кронами? Скільки осколків минулих воєн зберігають їхні тіла? Такими деревами гор­дилася б кожна країна, кожне місто чи село. А щоб в одному селищі було відразу тринадцять історичних дубів-довгожителів – це унікальний випадок!

Втім, ця унікальність залишається у нас непоміченою. На жаль. Хоча не так вже й багато треба, щоб зберегти ці історичні дерева для наступних поколінь.  Для цього потрібно лише запломбувати дупла у тих дубах, де вони є, поставити підпорки під гілки, обгородити, обробляти проти шкідників, створити навколо природне середовище. А ще – надати їм статусу пам’ятки природи, хоча б місцевого значення, щоб ­нікому не спало на думку їх зрізати (бо ж усяке може трапитися…), й означити це відповідними таблич­ками з їхнім описом. І зробити це треба терміново! До речі, такі “патріархи” є не тільки в Кожанці, а й по всьому району і місту.

Звичайно, дерева, як і все живе, не безсмертні. Але ж ми можемо продовжити їхній вік! Тим паче, що наші дуби ще можуть жити й жити! Ось на Черкащині, у Холодному Яру, наприклад, є дуб, якому тисяча сто років, а то й більше. Наприкінці минулого століття він почав було всихати, але науковці, зібравшись на  консиліум, знайшли спосіб його порятунку – вирішено було закачати у глибокі свердловини навколо стовбура спеціальні добрива, а під корінь для підживлення закопати кілька загиблих корів. І дуб продовжує рости! Помилуватися ним приїздять тисячі туристів.

І до наших би їздили – якби належним чином за ними доглядати і, так би мовити, прорекламувати і їх, і наш край. Адже й на Фастівщині відбувалося багато важливих подій, тут є багато цікавих з історичного погляду місць. Буваючи на нашій славній землі, навідувалися б туристи й до дубів-“патріархів”, сиділи б біля них на лавочках (якби їх встановити, впорядкувавши при цьому територію довкола), читали б написи на табличках (якби їх виготовити й повісити), милувалися б нашими крислатими велетнями (якщо зуміємо їх ­зберегти).

На недавній сесії районної ради я говорив про все це – і про проблему, яку треба вирішувати, і про туристичну перспективу, яку можемо мати. На жаль, слово мені дали аж тоді, коли більшість депутатів уже виходили із ­сесійної зали, тому хочу ще й зі сторінок ­“Перемоги” закликати районну владу ство­рити відповідну комісію для максимального виявлення вікових дерев Фастівщини. А головне – надавши цим деревам охоронного статусу пам’ятки природи місцевого значення, зайнятися нарешті їх ­збереженням.

Фастівське козацтво готове долучитися до цієї ­справи. Як, приміром, було свого часу у Дідівщині. Там у центрі села височіє велетенський ясен.  Роками біля нього росли бур’яни, люди зносили сюди сміття. Ми, козаки, разом із сільськими активістами все прибрали, засіяли місцину травою, забетонували дупло дерева, встановили камінь. І тепер усі любуються цим трьохсотрічним ясенем, під яким бував колись Кирило Стеценко, приїжджаючи в гості до місцевого священика.

До речі, про кожанські дуби мені розповів україн­ський письменник Євген Дудар. Зовсім недалеко знаходиться село Романівка, батьківщина Максима Рильського. Тож тільки уявіть, скільки відомих поетів і письменників любувалися цими велетнями… І взагалі – скільки людей пройшло під ними за ці століття? І скільки ще пройде за наступні віки?

Наші нащадки судитимуть про нас у тому числі (а може, й насамперед) за тим, як ми ставилися до довкілля, як дбали про свою культурну і природну спадщину. Бо рівень цивілізації народу визначається саме цим, а не лише станом доріг, кількістю магазинів і наповненістю полиць у них. Чисті ліси й річки, збережені ­па­м’ятки природи – ось показник цивілізованості й турботи про майбутні покоління. Мені особисто не байдуже, що я залишу своїм внукам і правнукам: гори сміття, які роками отруюватимуть довкілля, вирубані ліси, змілілі ріки й озера чи фруктові сади, засаджені лісами яри та урочища і збережені вікові дерева. Дуже сподіваюся, що не байдуже це і тим, хто має владні важелі просто зараз вплинути на ситуацію, бо ­завтра може бути вже пізно.

Анатолій Мондзолівський, бунчужний Фастівського куреня Українського козацтва

 

 

Копіювання матеріалів сайту дозволено тільки після узгодження з редакцією газети "Перемога". По всім питанням звертайтесь на електронну скриньку smok7@ukr.net

Top Desktop version