Актульні новини Фастова і Фастівського району

Художник, патріот, достойник

10 лютого виповнилося 111 років від дня народження художника Охріма Кравченка – нашого земляка, уродженця Кищинців. Він не був “обранцем долі”. Його не удостоювали почесних звань і нагород. Навіть членом Спілки художників Охрім Кравченко став у майже сімдесятирічному віці. Але завжди залишався чесним у житті й творчості, працював, як сам писав, “для себе, не маючи ніяких намірів пишатися на виставках”, свято оберігаючи у своїй мистецькій спадщині й продовжуючи розвивати традиції несправедливо зацькованої більшовицькими ідеологами школи Михайла Бойчука – майстра світового рівня, основоположника нового стилю монументального мистецтва, базованого на українських традиціях і європейських взірцях.

10 лютого далекого 1903 року в селі Кищинці у селянській родині Кравченків народився хлопчик Охрім. Коли малий Охрімко підріс, його батько, розуміючи значення освіти в житті людини, віддав сина на навчання до церковно-приходської школи в селі Паляничинці Васильківського повіту Київської губернії, а потім, після здобуття хлопцем початкової освіти, за порадою отця Ферапонта Яновського – до міністерського вищого початкового училища, яке на той час відкрилось у сусідній Ковалівці, що була центром волості, до якої входили й Кищинці.

Охрім був здібним та старанним хлопчаком, за приклад мав батька, самодостатнього селянина-господаря, та старших братів – Кузьми, який на той час працював економом Фастівської пивоварні, та Володимира, георгіївського кавалера.

Розумного і кмітливого підлітка, який був найкращим учнем училища, взяли писарчуком у волосну управу.

Юність Охріма Кравченка припала на революційні змагання за незалежність України після перевороту 1917 року. У цей час георгіївський кавалер Володимир Кравченко, кумир свого молодшого брата, був військовиком армії УНР. Навесні 1919 року шістнадцятилітній Охрім одяг військову шинель і став під жовто-блакитні прапори Української Народної Республіки. У складі першого гарматного полку групи Січових Стрільців брав участь у боях з кіннотою Котовського, проти з’єднань Щорса.

Після того, як Проскурів і Тульчин захопили більшовики, Охрім потрапив у полон, але, на щастя, на станції Фастів йому вдалося втекти. У “Життєписі” він написав: “…бур’янами та задвірками став пробиратися додому в Кищинці”.

За порадою родичів Охрім вирушив до Білої Церкви, де влаштувався діловодом у відділ політосвіти. Тут же він відвідував робітничо-селянську художню студію (потяг до малярства пробудився в Охріма ще у шкільні роки), і одночасно – ще й театральну студію під керівництвом Леся Курбаса.

Після закінчення студії, за порадою вчителів, поїхав до Києва, де вступив до Київського художньо-індустріального технікуму, який закінчив у 1924 році. А вже восени цього ж року став студентом малярського факультету Київського художнього інституту, де навчався у групі професора Михайла Бойчука.
Уникнувши у свій час червоного терору, дипломований художник потрапив у жорна репресій проти патріотично налаштованої української інтелігенції: випускника Охріма Кравченка за “систематичну антирадянську діяльність” заслали до Котласа, що на Північній Двіні.

Лише перед самою війною йому було дозволено повернутися в Україну, але не до Києва і навіть не до Білої Церкви чи Фастова, а до Кривого Рогу. Як політично неблагонадійний 38-річний Охрім Кравченко вимушено залишився в окупації. Працював художником у часописі “Дзвін”, оформив збірку поезій М.Пронченка “Кобза” та роман А.Кащенка “Під Корсунем”.

У1942 році фашистська влада розпочала репресії проти бандерівців та оунівців, яких окупанти спочатку сприймали як спільників у боротьбі з “деспотичним жидо-більшовицьким режимом”. Охріму Кравченку вдалося уникнути арешту. Він пішки добрався до Києва, де знайомий архітектор Петро Костирко допоміг йому зробити посвідчення та знайти роботу.

Після війни, передчуваючи можливі переслідування та репресії з боку радянської влади, Кравченко у 1946 році переїхав до Львова, влаштувався викладачем стінної поліхромії в училище прикладного та декоративного мистецтва. Через деякий час його запросили на викладацьку роботу до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Але там він швидко зазнає цькувань з боку так званих “борців за реалістичне радянське мистецтво”.
Охрім Кравченко з юних літ під впливом братів сформував для себе тверді націоналістичні переконання. Далі його світогляд формувався в дусі Михайла Бойчука, якого з групою однодумців розстріляли у 30-х роках. Пропагуючи національні принципи та лаконічні форми монументального малярства, викладач Кравченко потрапив під прес тоталітарної цензури: знову приписавши йому вигадані “терористичні вчинки” бойчукістів, його, як і багатьох інших, відсторонили від викладання в інституті.

З одного боку, Кравченко не міг займатись улюбленою справою – виховувати “свідомого українця в малярстві” – і мати заробіток на шматок хліба, але разом із тим такий стан речей давав простір вільній фантазії митця: він творив, залишаючись при своїх мистецьких переконаннях.

За життя доля дарувала йому багато друзів-однодумців: О.Кульчицьку, М.Федюка, Я.Музику, О.Шатківського та ін. Він підтримував зв’язки з уцілілими соратниками з Києва: С.Колосом, П.Костирком, літератором Б.Антоненком-Давидовичем. У майстерні художника бували І.Дзюба, М.Холодний, Л.Танюк, М.Світличний, А.Горська та інші шістдесятники.

Особливо яскраво розквітнув талант нашого земляка в часи “хрущовської відлиги”, коли Львів став осередком національних творчих пошуків. Кравченко працював у старовинній техніці яєчної темпери, не вживав у своїй палітрі фарб фабричного виробництва, завдяки чому живописна фактура його полотен нагадує древні фрески. Цю особливість полотен Охріма Кравченка відзначив у 1967 році П.Тичина на персональній виставці художника.

У 1985 році на персональній виставці 82-річного митця львівська художниця Л.Цегельська-Крипякевич сказала: “Як жаль, що львівські громадські інтер’єри не прикрашені Вашими фресками. Ми всі будемо вчитися у Вас скромності, працьовитості і силі духу!”

Ось такий він, наш земляк Охрім Кравченко – справжній достойник рідної України, який своїм життям і творчістю єднав Київщину і Львівщину в соборну і неділиму Україну.

Сподіваюсь, що цей матеріал покличе на пошук юних краєзнавців села Кищинці. Надіюся також, що нашому Фастівському музею вдасться налагодити зв’язки з львів’янами і підготувати експозицію про славного земляка.

За матеріалами
Ярослава КРАВЧЕНКА статтю підготувала
Зоя ГАЛУЩЕНКО, старший науковий співробітник Фастівського державного краєзнавчого музею