Актульні новини Фастова і Фастівського району

А що сьогодні читають фастівчани? І, взагалі, чи читають?

Чергова тема, обрана для розмови із містянами на нашому “п’ятачку”, видається простою лише на перший погляд. Люди більш охоче воліли б поговорити про шокуючі ціни на газ, медичне обслуговування, рівень зарплати, аж тут несподівані запитання: “А чи любите Ви читати? А яку останню книжку Ви прочитали?”. Дехто із перехожих, вибачте, отетеріло дивився на нас, “яко на блаженних”: мовляв, знайшли чим цікавитися, і, не зупиняючись, йшов собі далі. Дехто делікатно відмовлявся від розмови після запитання: “А кого із сучасних українських письменників Ви знаєте?”, та за реакцією на прізвища Жадан, Андрухович, Курков, Кокотюха, Роздобудько, Забужко було цілком очевидно, що вони їм невідомі.

Досліджувати, чому так сталося, що найбільш читаючий у світі народ (так принаймні вважалося за радянських часів) охолов до книг, не беремося. Та й мало хто з молоді повірить або сприйме зі сміхом те, що у дні привозу нового товару до книжкового магазину вже з другої-третьої години ночі ­шикувалися черги, а з-за кордону, найчастіше з Болгарії, наші туристи везли валізи із книжками, яких, на жаль, у нас просто не можна було придбати. Із здивуванням, а то й з ­недовірою, сприймають молодші й те, що дуже часто було за велике щастя, коли тобі давали почитати всього на ніч-другу (бо вдень – робота) Солженіцина або Пікуля.

Зрозуміло, що читання – процес тривалий і вдумливий. ­Сучасній людині все складніше виділяти для нього час, а потім є чудовий замінник – Інтернет, з якого можна дістати швидку інформацію. А до того ж можна не лише читати, а ще й “лайкати” будь-яку новину. Запостив власні думки, ­приправив їх  фото, і вже собі таким значимим видаєшся. До речі, до вибору саме цієї теми спонукало й недавнє спілкування із вчителем експериментального класу в одинадцятій школі Іриною Орленко, яка при кожній зустрічі із батьками учнів просить обмежити “сидіння” дітей в Інтернеті, а допомогти їм відкрити чудовий книжковий світ.

Передбачаю, чимало читачів, переглядаючи цю публікацію, можливо, навіть зневажливо пирхнуть: які книжки, мовляв, тут вижити б. І вони, на жаль, праві: поки українці вимушені опікуватися своїм виживанням, доти інші цінності, в тому числі й інтелектуальний розвиток через читання якісної (!) літератури, залишатимуться чи не на останньому місці.

Та й хто скаже, що є справжніми цінностями сьогодні? Вчитель на уроці, який вже й сам губиться у їх визначенні: то одне рекомендують зверху, то інше. Як вам, приміром, отаке: роками вчителі наспівували школярам, що мова наша, як сказав колись Володимир Сосюра, – солов’їна. Ні, заявила днями антидискримінаційна комісія при Міністерстві освіти України, цей вираз треба негайно вилучити з усіх підручників, бо що ж скажуть представники інших національностей, які вчаться в наших школах.

Що, з’їмо й це? Як майже мовчки з’їли знесення пам’ятника Миколі Островському у Боярці? Чим завинив автор книги, ­популярність якої перед Другою світовою війною була просто-таки шаленою? Хоча б зупинилися перед фактом, що “Як гартувалася сталь” була перекладена більш як сімдесятьма мовами! Самі ж і нівелюємо моральні і культурні цінності, ­доходячи в цьому до абсурду.

Але повернімося на “п’ятачок”. Наші співрозмовники соромилися, зізнаючись, що читають книжки, але в основному своїм дітям і онукам. Вони ж не знали статистики, яку вже знали ми, йдучи на зустріч із ними. Чого соромитися? Минулого року, за даними соціологічного опитування, в Україні прочитали хоча б по одній книжці лише 43 відсотки наших співвітчизників. При цьому більше половини з них читали книжки в електронному варіанті. Що читають? – бізнес-літературу­ (47 відсотків), історичні романи (майже 37 відсотків), фантастику (36 відсотків), детективи (33 відсотки), книжки про кохання (19 відсотків). А місцева статистика свідчить, що у міській дорослій бібліотеці нині – 1738 абонентів, у дитячій міській – більше 3-х тисяч читачів. В обох бібліотеках най­більше користуються попитом книги патріотично-історичного й енциклопедичного характеру, а ще – фентезі і детективи.

А тепер дізнаймося, що конкретно і чи читають взагалі наші земляки.

Людмила, працівник хімчистки:

 Читаю в основному в Інтернеті, а двом своїм онукам – дитячі книжки. Щодо дорожнечі на книги скажу так: ніж брати якусь іграшку, то вже краще взяти книжку, в якій діти із задоволенням розглядають ­малюн­ки, і, між іншим, бережуть її. Із письменників пам’ятаю Франка, Коцюбинського, а от із сучасних нікого не можу пригадати. Бо читаю тільки газети і журнали.

Людмила (працює на виробництві) із сином Богданом:

На жаль, книжки зараз не читаю, бо немає часу. Інформацію отримую з газет і журналів, тому нікого із сучасних письменників не знаю. У мене два сини, так старший, якому вже п’ятнадцять років, читати не любить – він весь час в Інтернеті, а менший, п’ятирічний Богдан, дуже любить слухати, коли йому читають, і вже навіть сам намагається вивчати букви. До книжок ставиться з любов’ю, обережно перегортає сторінки, кладе їх на місце. Хотілося б, звичайно, щоб книжкова продукція була дешевшою, але розуміємо: які гроші, такі й книжки.

Марина й Олександр, подружжя, фастівчани:

Звичайно, ми читаємо, але останніми роками все більше дитячу літературу. Між іншим, ми зараз йдемо з бібліотеки (демонструють дві книжки чималого розміру: збірку оповідань, казок і віршів “По­дорож у країну ввічливості” і Бенні Андерсена “Пригоди невсвідомика”). Книжки взяли для шестирічного Тимура, який цього року піде до школи. Намагаємося час від часу купляти книжки для нього через Інтернет. Їхня середня вартість – 35-40 гривень, і це значно вигідніше, аніж у книгарнях. Хоча іноді дозволяємо собі купити й дорогі видання, як от збірку “Мої перші оповідання” (190 гривень) або “Дивовижні пригоди Кося-вуханя і Колька-колючки” відомого дитячого письменника Нестайка (150 гривень). Дорогі, дуже дорогі книжки, але які красиві ілюстрації і яка висока якість друку! Колись дуже любили читати (Саша пригадує один із своїх любимих творів роман “Голова професора Доуєля” Олександра Бєляєва, а Марина – вірші Цвєтаєвої і повчальні статті Карнегі), але зараз катастрофічно не вистачає часу.

Анатолій Корчак, ­редактор громадсько-політичної газети “Позиція” (зізнаємося, що коли ми усвідомили, що й четвертий наш респондент може нам ­заявити, що не читає нічого, окрім газет і журналів, свідомо пішли на пошуки читаючого фастівчанина. І нам пощастило.

Завжди читав багато і зараз намагаюся слідкувати за новинками в нашій літературі. Вважаю, що книга – це кладень мудрості народу, це віддзеркалення душі нації. А ще – це жива вода, якою ти наповнюєшся. Відверто, я не люблю читати книжки в Інтернеті, мені більше подобається перегортати пожовтілі від часу сторінки, люблю ­робити з них виписки. Не так давно прочитав ­“Боривітри” Володимира Шовкошитного. Величезне задоволення отримав від роману “Троща” Василя Шкляра. Роки знав Володимира Лиса як майже безпомилкового народного синоптика, а нещодавно прочитав його прозовий твір “Століття Якова”. Не можу не назвати й захоплюючі книги Едурда ­Тополя “Любожид” і “Червоний газ”. У мене досить хороша домашня бібліотека, але останнім часом книжки купляю не так вже й часто, звісно ж, з огляду на їхню ціну.