Актульні новини Фастова і Фастівського району

Поки живий я, сину, я з тобою…

Ми завжди казали й казатимемо, що чекаємо на читацькі листи, які живлять “Перемогу”, допомагають точно визначити пульс життя в місті та селах, знати реальні проблеми людей. Хто б що не казав, а газета є трибуною, з якої люди хочуть поділитися своїми бідами і радощами, зрештою, хочуть бути почутими, якщо їх хтось не чує або не хоче чути. Цього разу пошта принесла нам не просто тривожного листа, а сповідь, в якій і біль, і розчарування, і надія, що у трагічній історії, яка затяглася на роки, справедливість переможе. Не можемо сказати, що при розгляді звернень своїх читачів редакція надає якомусь із них перевагу. Але до цього листа ми, зізнаємося, поставилися з особливою увагою. Його автора Володимира Закусіла у Фастові добре знають. Знають і поважають, бо багато своїх фізичних і душевних зусиль віддав він вихованню міської спортивної дітвори. А от свого сина не зумів вберегти від тієї трагічної випадковості, яка може підстерегти будь-кого. Кажуть же, не питай, за ким б’ють дзвони… П’ять років батько намагається у різних державних правових і виробничих установах добитися об’єктивного розслідування причини смерті сина, щоб повернути йому добре ім’я чесної і порядної людини, яка трагічно загинула на виробництві. Вже п’ятий рік поспіль наприкінці першої декади липня Володимир Іванович на міському стадіоні проводить футбольний турнір, присвячений пам’яті свого сина Руслана. Цього разу він хоче повідомити своїм друзям і друзям свого сина про позитивні зрушення у досудовому розслідуванні кримінального провадження п’ятирічної давнини, що стосується причин його смерті. Про це він пише у своєму листі до “Перемоги”.

Шановна редакціє! Прошу опублікувати мого листа у вашій газеті. Кажуть, час лікує. Це неправда. Не знаю, чи є більші муки для батьків, ніж ті, які доводиться їм терпіти після втрати своїх дітей. Ось уже п’ять років, як поруч зі мною і моєю дружиною Лілією Степанівною немає нашого ­Руслана, але щодня в нашому осиротілому домі звучить його ім’я. Втратити дитину страшно, а втратити її за трагічних, а потім ще й не до кінця з’ясованих обставин, які примусять тебе писати звернення, скарги, запити, їздити до високих інстанцій, втричі страшніше. Бо щоразу відчуваєш безпомічність, приниження, зневіру…

Багато людей у Фастові знають про нашу сімейну трагедію, але все таки нагадаю, що Руслан ­Заку­сіло працював більше п’ятнадцяти років помічником машиніста електропоїзда у Фа­стів­ському мотордепо. 10 липня 2013 року під час відчинення дверей релейної шафи у тамбурі третього вагону він був смертельно уражений струмом високої напруги. Сьогодні вже створено п’ять солідних томів із документами, протоколами ­допитів свідків, працівників різних структур Укр­залізниці, але у моїй пам’яті день, який не зітреться, доки й житиму, коли я відразу після смерті сина прийшов до колишнього начальника депо Євгена Пилипенка. Я не прийшов із якимись вимогами чи претензіями, бо для цього просто не було сил, настільки я був розчавлений звісткою про смерть сина. Я прийшов просити допомоги-поради. І що? Вже біля порогу замість співчуття, природного у такій ситуації, я почув, що мій син – злодій, і його сім’я від підприємства нічого не отри­має. Наша розмова закінчилася тим, що керівник мене просто попросив покинути його кабінет… Щоправда, профспілковий комітет надав за рахунок депо автобус для перевезення синового тіла. На похованні Руслана представників депо не було. Потім я багато разів намагався зустрітися із начальником, але кожного разу мені відмовляли, хоча у всіх звітах з приводу цього виробничого випадку йдеться про те, що із сім’єю покійного керівництво депо зустрічалося і надало матеріальну допомогу.

Протягом року мені не видавали на руки акт про смерть сина. Чому? Бо керівництву депо і Південно-Західної залізниці було вигідніше зняти із себе відповідальність за смерть свого працівника і зробити з нього злодія, підкинувши у релейну шафу портмоне пасажира електрички Київ-Ніжин, в якому було 56 гривень і банківські картки. Верхом цинізму вважаю дії тих людей, які в актах від 2013 і 2014 років вказували, що система елек­трозахисту була справною і що Руслан загинув, уражений електричним струмом у 110 вольт, а не 600, як було насправді. А щодо портмоне, то чому його не було виявлено у Ніжині і запротокольо­вано, як це потрібно, такий факт? Працівники ­Ніжин­ського депо, з якими я спілкувався, говорили, що у шафі нічого не бачили, а портмоне зна­йшли лише тоді, коли електропоїзд перегнали до Фастівського депо, що було грубим порушенням інструкції. Вагон, у якому трапилася трагедія, треба було опечатати і залишити на місці нещасного випадку до проведення технічної експертизи.

Маючи великі сумніви щодо об’єктивності акту про смерть сина, я вимагав повторного розслідування. Я звертався до Генерального прокурора України Юрія Луценка, до народних депутатів Бориса Тарасюка і Руслана Сольвара. Перший результат був досягнутий ще у серпні 2014 року, коли було складено повторний акт. Судіть самі, чи є різниця: якщо у першому акті йшло­ся про проведення роз­слі­ду­вання ава-рії, то в акті від 4 серп­ня 2014 року вже ви­знано, що смерть мого сина пов’язана з ви-робницт­вом і трапилася в робочий час. Але керівництво депо не погоджувалося з виснов­ками експертної комісії, і мені довелося про­довжити ­клопотати про повтор­ні розслідування.

Цього листа до редакції не було б, якби нещодавно я не отримав на руки постанову про за­криття кримінального провадження від 11 липня 2013 року, в якій чітко вказано, що “при справній системі електрозахисту при відчиненні дверей релейної шафи ураження струмом високої напруги (600 В) неможливе”. У постанові зафіксовані свідчення працівників депо про те, що у вагоні, в якому загинув Руслан, був відсутній контактор реле силовий, що є грубим порушенням техніки безпеки. Дослівно наведу ще один витяг із постанови: “Закусіло Р.В. був травмований саме струмом напругою 600 вольт”. Є у цій постанові і дуже важливий для мене факт: “При первинному огляді вагону на станції Ніжин сторонніх предметів виявлено не було”.

Чому я зараз ворушу дуже болючі для мене спогади і факти? Я хочу, щоб люди не втрачали надії на встановлення справедливості навіть у най­більш безнадійних ситуаціях. Треба боротися за правду і стукати в усі двері, навіть коли вони зачинені. Останні п’ять років для мене як поганий сон. Але я можу сьогодні сказати, що виконав дану покійному сину обіцянку – встановити істину. Пройшовши дорогами досудового пекла, я тепер знаю ціну людям і можу впевнено сказати, що і серед правоохоронців є багато достойників. Я дуже вдячний за сприяння у пошуках справедливості прокурору Чернігова В.В.Колеснику і начальнику управління залізничної поліції полковнику В.П.Сокирку. Тепер, маючи на руках постанову про закриття кримінального провадження від 2013 року із додатково встановленими фактами, я буду позиватися до суду за моральну шкоду, спричинену моїй сім’ї виробництвом, на якому ­загинув мій син. Документи до суду вже підготовлені, але, на жаль, моя справа за нумерацією десь за тисячною позначкою. Сподіваюся на судову справедливість, а як ні, то й на кривий суд є правосуддя. Дасть Бог, що життя вистачить, щоб тепер уже на законних підставах встановити добре ім’я Руслана Закусіла.

Володимир ЗАКУСІЛО, мешканець Фастова