Актульні новини Фастова і Фастівського району

Чому безкоштовні ліки безкоштовні не для всіх?

За даними дослідження “Індекс Здоров’я. Україна” у 2017-му кожен пацієнт під час лікування у стаціонарі витратив у середньому 2468 гривні, що було для родини значним фінансовим тягарем. Дослідження також показало, що кожен четвертий пацієнт взагалі відмовлявся лягати в лікарню через брак коштів на лікування. Близько 60-ти відсотків опитаних сказали, що мали проблеми з оплатою ліків у стаціонарі.

Але нещодавно з’явився гарантований державою список ліків, за які стаціонарні хворі платити не мусять. Виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун на своїй сторінці у Фейсбуці повідомила, що тепер в Україні є можливість отримувати їх у стаціонарі безкоштовно. “Чи ви та ваші близькі ­знаєте, що не повинні платити за всі ліки, які вам ­виписують під час лікування в стаціонарі? В країні діє Національний перелік лікарських засобів – список ліків, які лікарні мають закуповувати обов’язково. До Нацпереліку входить обмежена кількість пре­паратів – а саме 427 діючих речовин від найбільш ­поширених хвороб та станів. Це зроблено для того, щоб у лікарнях завжди були ліки, яких найчастіше ­потребують українці – у повному обсязі та до кінця ­курсу лікування,”– написала Уляна Супрун.

Цей її допис у Фейсбуці, як і подібне ­повідомленні на сторінці Міністерства охорони здоров’я, звісно ж, не залишилися ­непоміченими. Коментарів від пересічних українців – безліч. І левова їхня частка – ­негативні. Ні, не тому, що пацієнти проти безкоштовного лікування в стаціонарі. Вони дуже навіть за. Але лікуватися задешево ­пощастило лише одиницям із тих, хто розповідав про свою ситуацію. Переважна більшість пишуть зовсім інше: безкоштовних для пацієнтів ліків – навіть елементарних анальгетиків – у лікарнях їм не дають. Та що вже казати про ліки, якщо доводиться купувати шприци й крапельниці, вату і бинти, а для оперативних вручань – ще й медичні халати для хірургів та медсестер. І пишуть про таке з різних міст – із Львова й Новоград-Волинського, Запоріжжя й Київщини… ­Пацієнти столичних лікарень, які так близько до МОЗ із його чудовою і дуже корисною ініціативою, також ­реалізацією цієї ініціативи не побалувані…

Те, що у нашій Фастівській центральній районній лікарні пацієнти стаціонарних відділень купують ліки власним коштом, теж ні для кого із нас – фастівчан і мешканців району – не секрет. Раніше люди сприймали це як невідворотне, а зараз, після гучних заяв МОЗ і закликів скаржитися, якщо ліки із Нацпереліку змушують купувати, багато хто ­вголос обурюється. Чому ж на державному рівні декларується і навіть гарантується одне, а на практиці – тут, на місцях – виходить зовсім по-іншому? “Перемога” спробувала це з’ясувати у ­головного лікаря нашої ЦРЛ Андрія Герцуна.

Певно ж, усі чудово розуміють, що нічого безкоштовного не буває. Ліки, які, як розповідають у Міністерстві охорони здоров’я, повинні бути безоплатними для пацієнтів стаціонарних відділень, лікарня має купити. А для цього – отримати бюджетне фінансування на таку потребу. А щоб його отримати – спершу треба цю потребу чітко визначити. Андрію Васильовичу, наша центральна ра­йонна лікарня яку потребу в лікарських засобах на 2018 рік обрахувала? І взагалі – за яким принципом вона визначається?

– Визначити її із стовідсотковою точністю взагалі неможливо. Хоча б тому, що кожного року у нас лікується різна кількість пацієнтів: їх може бути і десять тисяч, і п’ятнадцять, і двадцять п’ять. Та й навіть якщо орієнтуватися на середню кількість, не можна точно спрогнозувати, з якими діагнозами ці пацієнти потраплять до стаціонару і скільки медпрепаратів потрібно буде для їх лікування. Тому порахувати можна лише дуже й дуже приблизно.

На 2018 рік ми заявили потребу в чотири мільйони дев’ятсот тисяч гривень. Нам виділили всього лише сімсот тисяч. Зараз перерахували суму, необхідну для безоплатного забезпечення пацієнтів ліками із ­Національного переліку, і вийшли на двадцять дев’ять мільйонів гривень. Таку потребу 26 вересня й подали. Чекаємо на реакцію…

– А чому ж на початку року так мало грошей – з огляду на тепе­рішню потребу в двадцять дев’ять мільйонів – просили? Може, якби відразу було заявлено аж таку суму, лікарня й отримала б більше і хворим не доводилося б купувати абсолютно всі ліки самим, бігаючи до аптек зі списками?

– Що ж, може, й невірно тоді зробили, але із досвіду попередніх років знали: більше мінімально потрібного все одно лікарні не виділять, яку б потребу в лікарських засобах не було подано. І я більш ніж переконаний, що ми у будь-якому разі отримали б ті самі сімсот тисяч. Та що казати, ось на інсулін для діабетиків потрібно на нинішній рік мільйон гривень. Це не двадцять дев’ять мільйонів – лише один! І це – на препарат, без якого хворі просто помруть. А знаєте, скільки грошей на ці життєво необхід­ні ліки виділено? Сто тисяч гривень. У десять разів менше потрібного!

– І все ж давайте повернемося до інших пацієнтів і до їхнього декларованого державою права на отримання при лікуванні в стаціонарі безкоштовних ліків. У Національному переліку є, серед інших, лікарські засоби від серцево-судинних захворювань, хвороб органів дихання, інфекційних захворювань, хвороб кістково-м’язової системи, хронічних захворювань нирок… Нехай і не в повному обсязі, але ж на ті виділені сімсот тисяч центральна районна лікарня їх закупила. А значить, хтось таки їх безоплатно отримує. Хто? Ті, хто перший потрапив до стаціонару і кому їх вистачило?

– Ні. Безкоштовними ліками забезпечуємо тих, хто справді не може – зовсім не може! – за них заплатити. І випадки бувають різні. Приміром, привозять потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах або від нападу злочинців – їх же треба терміново рятувати. Чи комусь стало зле на вулиці, а рідних чи близьких, які б могли купити ліки, поряд немає. Чи видно по людині, що вона – за межею бідності. Чи треба виходжувати дітей, від яких від­мовилися мами… Нещодавно лікували від пневмонії таке дитя – саме тим, що маємо в нашій лікарняній аптеці. Тому бережемо ці ­безкоштовні для пацієнтів ліки саме для таких випадків. А ті, хто може сам купити, купує. Й іншого виходу при нинішньому фінансуванні лікарні я не бачу. До речі, часом і родичів тих пацієнтів, яким надавали екстрену допомогу і кому перший час після їх потрапляння до стаціонару видавали ліки з нашої аптеки, просимо купити витрачені лікарські засоби – щоб поновити запаси. Бо ж не можуть полиці нашої аптеки залишитися порожніми. А раптом ­завтра когось так само треба буде рятувати, а необхідних ліків не виявиться і грошей на їх придбання лікарня не матиме?!

Досі у нас не було такого, щоб когось із тих, кого привезли до нас швидкою чи хто потребує термінової операції, а грошей на це не має, залишили без допомоги. І кров’ю ніхто через відсутність у нашій аптеці необхідних ліків і медзасобів не стікав. І для бездомних ліки знаходимо. Ось у хірургічному відділенні вже понад півроку лежить один такий чоловік, який потребує тривалого лікування антибіотиками. Купити сам він їх не може, рідних у нього немає. І такі, м’яко кажучи, фінансово неспроможні пацієнти є чи не в кожному нашому відділенні.

– Тож виходить так, що для безхатьків ліки безкоштовні, а для більшості з тих, хто працює і сплачує податки, за які, власне, ці ліки й купуються, вони платні?

– Може, це й несправедливо, але що робити? Ми ж не можемо залишити таких просто помирати. Вони теж люди… А безкоштовних ліків на всіх не вистачає. І не завжди лікар може викласти свої гроші, щоб купити терміново потрібні ліки для порятунку хворого. Бо й так часом наші медики роблять, хоч і отримують за свою важку працю зовсім небагато.

– Але ж хоча б витратними матеріалами – отими самими шприцами, системами для крапельниць, бинтами – можна всіх пацієнтів забезпечити? Чому навіть це вони повинні купувати?

– Маю сказати, що витратних матеріалів у Національному переліку лікарських засобів, про який іде мова, якраз і немає. Лікарня, звичайно ж, і раніше їх закуповувала, й зараз це робить, але знову ж таки – грошей на те, щоб забезпечити ними всіх, не вистачає. А матері­алів цих потрібно дуже багато! Ось приїздили нещодавно до лікарні журналісти одного з центральних телеканалів, зайшли до нашої аптеки, побачили там триста бинтів – і зробили висновок, що ми, маючи такий “величезний” запас, навмисне приховуємо це від пацієнтів, щоб вони самі їх купували. А ви порахуйте: протягом одного лише тижня у нашому приймальному відділенні буває до ста травмованих. І часто одним бинтом не обходиться. То хіба триста – це запас? А взяти ті самі шприци. На рік за середньої кількості пацієнтів у стаціонарі їх потрібно мінімум триста тисяч!

– Як часто лікарня поповнює запаси ­медикаментів?

– Кошти на ліки розбиті по ­місяцях, тож докуповуємо їх постійно. У першу чергу забезпечуються операційна й реанімаційне відділення. До речі, пацієнт, якого ­оперують, отримує від лікарні препаратів на п’ятсот-сімсот гривень. Наркоз і наркотичні речовини – це те, чого в аптеці не купиш. Але знову повторю: ті ліки, які можна купити, пацієнтам, які в змозі це зробити, доводиться купувати самим. Не тому, що ми, медики, не хочемо їх забезпечувати ними безкоштовно. Ми б раді були, якби у нашій лікарняній ­аптеці були всі лікарські засоби з Національного переліку в достатній для всіх наших хворих кількості. Але поки що, на жаль, є так, як є… І не наша в цьому вина.

– Але ж люди, які чули заяви пані Су­прун про те, що для пацієнтів, які лікуються у ­стаціонарі, ліки з Нацпереліку надаються безоплатно на весь період лікування, і ­розу­міючи це так, що грошей на це дер­жава виділила достатньо, вину за відсутність безкоштовних ліків покладають саме на вас, медиків… Чому мовчите? Чому медична спільнота не розповідає на повен голос про проблему недофінансування? Чи тільки у Фастові так?

– Та ні, не тільки. Я спілкувався з багатьма своїми колегами з інших міст – ситуація схожа. А стосовно “Чому мовчите?” – невже думаєте, що про нестачу грошей на придбання ліків не знають ні в обласному департаменті охорони здоров’я, ні в Міністерстві? А ще – чому тільки медики повинні про це говорити? Може, і громада нехай би теж до розмови долучилася? І чому говорити треба тільки про ліки? Ось у нашій лікарні рентгенапарат вже двадцять років як має бути списаний. Ціна пи­тання – мільйон гривень. Щоб купити сушарку, потрібно всього лише сто п’ятдесят тисяч. А плівку доводиться сушити феном… А про те, які у медиків центральної районної лікарні зарплати, чому ніхто із мешканців Фастова й району розповісти урядовцям не хоче? Про чотири тисячі гривень, а то й менше?

Я чудово розумію, як важко зараз тим, хто змушений лікуватися. Але повірте – тим, хто лікує, теж непросто. Ми переживаємо біль кожного. Ми прагнемо, щоб наші пацієнти якнайшвидше одужували. Ми робимо все, що в наших силах. А у пацієнтів просимо одного: розуміння, що у наших силах, на жаль, не все. І в тому, що стосується безкоштовних ліків – також…

Розмову вела Людмила Урлапова

 

Післямова. Після інтерв’ю головний лікар центральної районної лікарні Андрій Герцун повів мене на своєрідну екскурсію до терапевтичного відділення. Медики показували приміщення, відремонтовані ними самими ж і їхніми рідними, розповідали про те, з якими важкими (у ­моральному сенсі) пацієнтами їм часто доводиться мати справу, з болем говорили про те, що багато державних медичних програм – хороших, потрібних програм! – не працюють. І щиро дивувалися моєму здивованому погляду, коли я почула, що на чергування вони, як правило, приходять зі своїми “пакетами порятунку”, в яких – куплені ними за власний кошт ліки. Бо ж, кажуть, хіба поясниш людині, що немає зараз у відділенні медикаментів для термінової, ­першої допомоги? І якщо біля цієї людини немає родичів, які б могли збігати до аптеки й купити ліки, – що, стояти й молитву над нею читати? Ось тут і стає в нагоді той пакет…

А найбільше мене вразили слова про те, що таким ставленням до фінансування медицини хворих налаштовують проти лікарів і що медики стали зараз заручниками у стосунках пацієнтів і держави. Держава каже, що ліки є, але коштів на них дає недостатньо, прагнучи перекласти ці видатки на місцеві бюджети. А там, навіть якщо гроші водяться, інших, також нагальних, потреб – не злічити. А в деяких (особливо якщо це бюджети районів дотаційних, як наш, ­Фастівський) і на найнеобхідніше не вистачає – не те що на фінансування державних ­зо­бов’язань. Крайніми ж роблять лікарів. Бо вони – посередині…