Актульні новини Фастова і Фастівського району

Спорт – це не хобі, це – стиль життя

Аліна МОКІЄНКО ставить собі за мету навчити дітей не лише боротися на килимі, а й боротися зі своїми страхами в житті

Спорт – це постійна боротьба та рух вперед. Бурхлива стихія, що захоплює й вирує справжніми пристрастями. Спорт — це і є пристрасть у чистому вигляді, жага до своєї справи, до духу суперництва, до перемог. Тільки найсильнішим і найвитривалішим вдається підкорити спортивну вершину. Побачивши вперше тендітну дівчину Аліну Мокієнко, не відразу можна здогадатися, що перед тобою досвідчена спортсменка і ­тренер. Аліна – майстер спорту України, неодноразова переможниця районних, ­обласних і всеукраїнських змагань, багаторазова чемпіонка України, а віднедавна – ­тренер з панкратіону Фастівської районної дитячої юнацько-спортивної школи.

Завжди захоплює, коли небувалу спортивну силу демонструють молоді й активні дівчата. Завжди приємно, коли це – наші землячки. Про особисте життя, спортивні досягнення і найпам’ятніші змагання розповіла Аліна Мокієнко в інтерв’ю “Перемозі”.

– Аліно, коли ти почала займатися спортом і чому ти обрала саме вільну боротьбу?

– Коли мені було тринадцять років і я навчалась у Томашівській школі, мене познайомили з моїм першим тренером, великою людиною – Едгаром Брейшем. Він запросив мене до зали подивитися на тренування його вихованців. Я була вражена атмосферою, яка там панувала. І коли після тренування тренер запитав, чи ­хотіла б я займатися боротьбою, звичайно, моя відповідь була – так! Але виникла проблема, адже від дому до зали було аж шість кілометрів і часто я не могла дістатися на тренування. “Якщо я подарую тобі свій велосипед, ти ­будеш відвідувати заняття?” – запитав тренер. Я прийняла його подарунок. І це назавжди змі­нило моє життя. Я намагалася не пропускати тренування, мене ставили в приклад іншим. Але я старалася не заради слави. Просто ­розуміла, що не можу підвести і розчарувати людину, яка так багато для мене зробила. ­Едгар Ернстович навчив мене різним стилям: вільній боротьбі, дзюдо, самбо, сумо. Завдяки підтримці тренера й рідних я досягла великих результатів у спорті.

– До речі, як батьки поставилися до ­твого вибору займатися вільною боротьбою, адже це не зовсім жіночий вид спорту?

– Спочатку між нами були деякі непорозуміння, адже на той час я займалася музикою. Вони не хотіли, щоб я кидала уроки гри на баяні. Але потім мене підтримав мій тато, а ще дідусь, який колись також займався спортом.

– Мабуть, тато сказав: “Ну добре, хоча б зможеш за себе постояти!”

– В деякому розумінні так, але найперше йому було важливо те, чого хочу я. Він просто прийняв мій вибір.

– Пам’ятаєш свої перші змагання?

– Це були обласні змагання з вільної боротьби, які проходили у Василькові. Так от тоді я зайняла лише друге місце, і через роки вже моя вихованка на подібному змаганні також здобуває срібло. Коли вона засмутилася, я підійшла до неї і сказала: “Знаєш, я теж починала з ­такого результату. Повір – далі будуть кращі!”.

– За свою спортивну кар’єру ти брала участь у багатьох змаганнях районного, ­обласного та всеукраїнського рівнів. А чи була у тебе нагода продемонструвати свої навички за кордоном?

– На той момент, коли мені запропонували взяти участь у міжнародних змаганнях, які, здається, проходили в Будапешті, у мене і моїх батьків не було фінансової можливості на них поїхати. Саме через брак коштів і зараз не всі спортсмени мають можливість їздити на змагання за кордон. Приміром, вихованець Борівського відділення спортивної ­школи Влад Савченко, який на обласних змаганнях демонструє “больовий” прийом за рекордні дві ­секунди, не зміг поїхати до Угорщини. Сума у чотири­ста п’ятдесят євро на поїздку виявилася непідйомною для його родини, а спонсорів не знайшлося.

– За період твого становлення як спортсменки, думаю, був такий бій чи такі змагання, які запам’яталися на все життя?

– Так, і ті змагання я присвятила пам’яті свого тренера. У жовтні 2015 року на змаганнях з пан­кратіону в розділі греплінг гі серед десяти учасників я виступала у ваговій категорії п’ятдесят вісім кіло­грамів, при своїх п’ятдесяти. Я ніколи не забуду, як під час бою відчувала, що мої руки німіють і що я втрачаю сили. Та для мене та перемога була дуже важливою. Я переборола себе, згуртувалася і хоча й здобула тоді друге місце, у душі я була переможницею. Внутрішньо я святкувала перемогу над собою.

– З того часу, як ти вперше прийшла до спортивної зали, минуло дванадцять років. Чого за цей час вдалося досягнути?

– Мій тренер завжди хотів, щоб я продовжила його справу. Ще у п’ятнадцятирічному віці я допомагала йому проводити тренування, а потім навіть самій доводилося возити спортсменів на змагання, в яких і я сама брала участь. У 2011 році я виконала розряд ­“Майстер спорту України”, а з 2014 року займаюся бразильським джиу-джитсу, за короткий період мене атестували. Я отримала четвертий ступінь з панкратіону в розділі греплінг гі (кімоно) і ввійшла до столичної збірної ­команди. Зараз я вже реферю на чемпіонатах ­країни, обласних та районних змаганнях.

– Ти ще така молода, а вже тренуєш діток. Не складно бути тренером?

– Я працюю з березня цього року і мої вихованці вже мають високі результати на змаганнях. ­Дружина Едгара Ернстовича якось мені сказала, що я перейняла від тренера не лише вміння тре­нувати, а і його характер. У Томашівці у мене три групи по чотирнадцять дітей віком від п’яти років. Серед них є такі, що постійно ходять на тренування, а є й такі, які відвідують заняття за бажанням.

– З якими дітками легше знаходити спільну мову: з молодшими чи старшими?

– Буває по-різному. З меншими я займаюся більше в ігровій формі, ну а старші вже хочуть брати участь у боях. Вони згуртованіші, тому з ними легше. Та всіх їх, щоб отримати результат, потрібно хвалити, заохочувати, підтримувати.

– Ти погоджуєшся з тією думкою, що справжній тренер має бути ще й психологом?

– Безумовно. Найважливіше у будь-якому виді спорту не лише вміння і навички, а й моральний настрій. Із власного досвіду скажу: на який ре­зультат спортсмен налаштований, так і буде. Я зіткнулася із цим, коли готувала Настю Ткаченко до змагань Кубка світу з панкратіону, що проходив в Угорщині. Я бачила, що вона дуже хвилюється, а тому декілька разів після тренувань, а потім по дорозі на змагання я з нею говорила і налаштовувала на перемогу. І у нас все вийшло! Моя мета як тренера – ­навчити дітей не лише боротися на килимі, а й боротися зі своїми страхами в житті.

– До речі, твоїй вихованці Насті, яка повернулася із закордонних змагань із перемогою, скільки зараз років?

– Тринадцять. Їй зараз стільки, скільки мені було тоді, коли я робила перші кроки у спорті. Я часто пригадую, як тренер подарував мені синє кімоно. І коли я побачила, що саме такого кольору кімоно подарувала Насті сільський ­голова Томашівки Олена Пашун, я зрозуміла, що історія повторюється…

– Що для тебе спорт?

– Заняття спортом допомогли мені виховати характер, здобути спортивний дух і тримати себе у формі. Спорт загартовує людину і не дає розслаблятися. Якщо я не готуюся до ­змагань, все одно продовжую тренування, а також бігаю. Лише так мені вдається досягти порядку і в тілі, і в голові.

– І що, не буває приступів ліні?

– Переконуючи дітей займатися спортом, я завжди їм кажу: пригадайте себе після ­тренувань, коли ви сповнені бадьорості і ніби хочеться літати. Навіть вчені доводять, що після фізичних вправ активізується розумова діяльність і краще формуються думки.

– Аліно, трохи особисте запитання: хлопці тебе бояться?

– Часто жартують, мовляв, “борцуха”, якщо захоче, може кинути “через бедро”. Але все ж насамперед я – жінка, і намагаюся поводити себе і виглядати жіночною.

– Справді, дивлячись на тебе – таку ­маленьку, симпатичну і дуже позитивну дівчину, важко повірити, що ти настільки сильна. Яскравий вогник у твоїх очах свід-чить про те, що ти задоволена своїм життям. Ти можеш назвати себе щасливою?

– Так. Я завжди хотіла тренувати. Зараз я передаю свої знання та вміння дітям переважно із Томашівки і Ярошівки, приїздять на тренування і з інших сіл. Я завжди з радістю ділюся навичками, здобутими протягом дванадцяти років у спорті. Коли мене запитують, чи не соромлюся я своєї роботи, я відповідаю, що я пишаюся тим, що допомагаю дітям віднайти себе в спорті. Це – моє життя і моє покликання.

Зі спортсменкою спілкувалася  Олена ОЛІЙНИК